Килимарство
– один із найдавніших та стародавніх видів декоративно-ужиткового мистецтва.
Етнографічні особливості виготовлення і
оздоблення килимів різних
регіонів України.
Килимарство - стародавній художній промисел, широко
поширений в Україні.
Ручне килимарство існує з тих часів, коли люди
навчилися виробляти пряжу і тканини з волокнистих матеріалів
Батьківщиною килимарства вважається Персія. Історики
вважають, що тодішні східні кочівники ткали щільні теплі полотна, щоб мати
можливість швидко облаштувати житло. В умовах кочового життя захищали від вітру
й піску, дозволяли розділити приміщення чи прикрасити його. Трансформація
практичного полотна у твір мистецтва почалася, очевидно у часі, коли кочівники
стали вести осілий спосіб життя.
Згодом, близько 4000 років тому, килимарство виникло у
південному Туркменістані. Виготовлення ворсових килимів було розвинуто у Середній
Азії, Китаї, Ірані, Месопотамії (північна частина Сирії) в II—III столітті до
нашої ери. Перші килими були вишиті на лляному полотні з різними тематичними
сюжетами. Різновидністю вишитих килимів були килими з аплікаціями.
Літописні джерела свідчать про розквіт килимарства в
Київській Державі в другій половині X–XII ст. У XV–XVII ст і особливо у XVIII
ст.
Перші письмові відомості про використання килимів у
Центральному Поліссі віднаходимо вже в «Повісті минулих літ», де розповідається
про вбивство в Х ст. в Овручі древлянського князя Олега, тіло якого «винесли і
поклали на килимі»[1]. У ХVII – на початку ХІХ ст. килимарство в означеному
краї набуло досить широкого розвитку 12. Килими виготовляли як для власних
потреб, так і на продаж, використовуючи для цього ткацькі верстати простої
конструкції, які з’явилися тут наприкінці ХІХ ст. Вони були призначені для
виготовлення полотна, тому поліські килими були з двох полотнищ – «полок», які
потім зшивали посередині. Для основи брали зсукану вдвоє нитку, на піткання –
вовняну фарбовану пряжу.
Отже, впродовж тривалого періоду паралельно існувало
кілька форм виробництва килимів. Для різних верств українського населення.
Однак основна частина сільських і значною мірою міських мешканців задовольняла
власні потреби домотканими виробами.
Наприкінці XIX ст. на українських ринках поряд з
місцевою килимовою продукцією з'явилися значно дешевші килими фабричного виробництва
які поступово стали витісняти з ужитку домоткані вироби. У зв'язку з широким
розповсюдженням народного килимарства та утрудненням збуту рукотканих виробів
з-поміж ткачів виділилися найбільш спритні , які скуповували у виробників
килими та вигідно перепродували їх споживачам. Діяльність таких
комерсантІв-посередників негативно позначилася на стані килимарського промислу,
а згодом призвела до його занепаду. Тому наприкінці XIX ст. земства та
інтелігенція вживали заходів щодо відродження народних художніх промислів.
Особливо результативною була діяльність Полтавського
та Чернігівського губернських земств, унаслідок яких у Дігтярях (1898 p.),
Кролевці (1895 р.) та інших селах були засновані зразкові килимарські
майстерні, артілі тощо. Надавалася допомога ткачам у виробництві та реалізації
килимів. Організовувалися експедиції по селах для вивчення і збирання рідкісних
старовинних зразків тканих виробів. У майстернях учні отримували професійну
освіту і згодом ставали інструкторами, які опікувалися ткацькими промислами.
На зламі XIX-XX ст. у багатьох осередках килимарських
промислів Поділля та Галичини були засновані приватні майстерні та невеликі
фабрики. Килими, створені за подільськими та прикарпатськими традиційними
візерунками, відзначалися високим художнім рівнем, мали великий попит, масово
експортувалися за кордон.
У с. Глиняний (на Львівщині) 1889 р. на базі
домашнього ткацького промислу було започатковане "Ткацьке
товариство", а 1894 р. - ткацька школа для підготовки майстрів. Таке ж
товариство було утворене 1882 р. і в Косові (на Івано-Франківщині) при ньому
існувала професійна школа і майстерня (на той час тут було 5 учителів і 25
учнів). У Коломиї 1888 р. засновано Гуцульське об'єднання кустарних промислів,
а 1895 р. - школу народного промислу. У 1905 р. внаслідок об'єднання місцевих
ремісників килимарські майстерні з'явилися в селах Арданове і Ганичі (на
Закарпатті). У 20-х роках у містечку Атаки (на Буковині) теж була заснована
килимарська школа.
На основі цих шкіл, товариств, численних приватних
майстерень у 20 - 30-х роках в усіх найбільш важливих промислових осередках
України засновувались фабрики та художньо-промислові об'єднання. До нашого часу
їх діяльність не припиняється в таких центрах, як Решетилівка, Глиняни,
Дігтярі, Косів, Коломия та ін. Паралельно з фабриками художніх виробів килими
продовжують ткати в домашніх умовах у деяких традиційних осередках Полісся,
Подніпров'я і, головним чином, західних областей України (на Гуцульщині,
Поділлі, Буковині тощо). Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна,
льон та коноплі. Для основи застосовували однотонну міцно скручену лляну чи
конопляну, а згодом бавовняну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову
вовну. Нині через брак сировини іноді застосовують напіввовняну, синтетичні та інші
нитки. Фарбували пряжу натуральними - рослинними (з відварів трав, кори) та
мінеральними барвниками і закріплювали їх сироваткою, огірковим або капустяним
розсолом. Тепер пряжу фарбують хімічними барвниками і закріплюють кислотою
отримуючи яскраві кольори, які, на жаль, дуже швидко линяють.
На всій території України побутували великі килими і
вузькі довгі килимові доріжки - налавники, залавники, скорці, верети та щільні
ворсові коци. Килимові вироби виконували як утилітарні так й естетичні функції.
Сьогодні відповідно до сучасних потреб умеблювання житла й побутових запитів
з'являються такі нові види килимових виробів як накидки на крісла, стільці,
журнальні столики, телевізори. Виготовляються також килимові комплекти для
салонів легкових автомобілів тощо.
Немає коментарів:
Дописати коментар