Блог вчителя трудового навчання (дівчата) та технології

Тема. Полотняна техніка. Перев’язка – дівочий головний убір. Символіка кольорових стрічок і квітів. Полотняне переплетення – найпростіша та основна з технік килимарства.

Перев’язка — дівочий головний убір у вигляді смуги тканини, пов’язаної довкола голови.
[4 стр. 123]
Традиційні жіночі та дівчачі українські головні убори мають одну істотна відмінність між собою - головні убори заміжньої жінки повиннен повністю закривати все волосся. Цей звичай дійшов до нас із старослов'янської часу, зберігається він і в наш час у традиційному жіночому костюмі. Жінка не наважувалася показуватися на людях з відкритими волоссям, а заходити в церкву з непокритою головою неприпустимо і зараз. Найпопулярнішим головним убором всіх слов'янок є хустка. В давнину були поширені прямокутні покривала для голови, за формою нагадують рушник - намітка, серпанок, перемітка. Ними покривали голову, а довгі кінці зав'язували на потилиці і опускали на спину. У наш час такий головний убір зустрічається в західних областях України.
Існує декілька класифікацій головних уборів українців. Д. Зеленін усі головні убори поділяв на такі типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. К. Мошинський дає іншу порівняльно-класифікаційну схему: перев'язь — пов'язка, чільце — діадема і корона з пір'я.
За часів Київської Русі дівчата ходили з розпущеним волоссям, розділеним посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася в побуті українських дівчат. Однак для кінця XIX — початку XX ст. це явище вже становить виняток і найчастіше пов'язується з весільною обрядовістю. У цей час найпоширенішою дівочою зачіскою є заплітання волосся у коси.
Для дівчат лівобережної Наддніпрянщини типовим у святкові дні було заплітання волосся в одну косу, яка вільно звисала на спину, а в будень — у дві, що закладалися вінком навколо голови. На Правобережжі і на свято, і в будень дівчата заплітали волосся здебільшого у дві коси, які у свято вільно спадали на спину, а в будень закріплювалися навколо голови.
На Полтавщині дівчата інколи заплітали волосся в одну велику і кілька маленьких кіс. Зафіксовані й більш складні види зачісок, наприклад, у зв'язку, коли частину волосся спереду відділяли, розділяли на прямий проділ та напускали на обидва боки чола, утворюючи так звані начоси, кінці яких закладали за вуха. У коси вплітали кісники у вигляді вузенької яскравої стрічки, шнурка, стьожки.
З давніх-давен східні слов'яни накидали на голову дівчині, яка виходить заміж, покривало. Український звичай не заплітати заміжній жінці волосся в коси також дуже давній і сягає, мабуть, тих часів, коли слов'янські дівчата взагалі не заплітали волосся в коси, а, виходячи заміж, просто підбирали його.
«Засвітити волосся», тобто ходити з непокритою головою, було великим гріхом для заміжньої жінки навіть на початку XX ст. (за народними уявленнями, простоволоса заміжня жінка накликала неврожай, хвороби та пошесті). Зачіска жіночого волосся у XIX — на початку XX ст. зводилася до простого закручування його у вузол і підтикання під головний убір. Інколи жінки розділяли волосся на дві половини і, скрутивши кожну з них у жгут, намотували на невелике луб'яне кільце — кибалку.
Із глибини віків веде свій відлік і історія головних уборів, які виконували не лише утилітарні, а й більш широкі функції, в тому числі прикрашання голови та всього комплексу вбрання. Проблема їх класифікації дуже складна й до кінця не розв'язана.
Так, Д. Зеленін усі головні убори поділяв на такі типи: рушникові, чепці, шапки та дівочі вінки. К. Мошинський дає іншу порівняльно-класифікаційну схему: перев'язь — пов'язка, чільце — діадема і корона з пір'я. Г. Маслова розподіляє дівочі головні убори на смужки тканини, обручі з твердою основою, вінці, вінки, уплітки, налобники з металевими підвісками; жіночі — на рушникові, кичкоподібні, кокошники, самшури, ковпаки, шапки. У кожному випадку, як бачимо, в основу класифікації головних уборів покладені різні ознаки: матеріал, форма, конструкція тощо
Поширений тип вінків-шнурів — тоненькі яскраві стрічки, які пов'язувалися навколо голови і закріплювалися ззаду, стримуючи розпущене волосся. За таку стрічку, наприклад, на Чернігівщині з обох боків голови затикали штучні або живі квіти, а на Київщині нашивали задрапіровану різнокольорову тканину, що імітувала плетений вінок. На півдні Київщини був зафіксований дівочий головний убір, котрий являв собою дві зшиті впродовж стьожки, між якими вставлялося зелене хвостове пір'я селезня (інколи таке пір'я опускали у розтоплений віск). Цей елемент дівочого вбрання, який за формою нагадував гуцульське чільце, пов'язувався на чолі нижче вінка з квітів.
За допомогою різнокольорових стрічок-бинд дівчата прикрашали весь комплекс убрання, прикріплюючи їх у великій кількості до стрічки чи вінка на потилиці або пришиваючи до стрічки, яку пов'язували на шиї (Чернігівщина, лівобережна Київщина та Черкащина).
Площинне вінкоподібне вбрання дівочої голови було також характерне для різних місцевостей. Воно робилося обов'язково на твердій (іноді картонній) основі, яка або має суцільну циліндричну форму, або складається з окремих колоподібних елементів (наприклад, лопатушка на Полтавщині). Іноді на неї у багато рядків нашивали вузенькі різнокольорові стрічечки, закладені у дрібні збори, частіше ж основу обтягували шовковою тканиною, а зверху прикріплювали квіти. Цей тип головного убору, що був особливо характерний для молодої, являє собою ніби перехідну форму від дівочого до жіночого вбрання.
Звиті вінки були, очевидно, наступною стадією розвитку дівочих головних уборів після простого закладання квітів за стрічку або за коси. Взагалі звичай прикрашати голову квітами (квітчатися) був дуже поширений. На Середній Наддніпрянщині розміри квітів поступово зменшуються в напрямку потилиці, в той час як в інших місцях (наприклад, на Поділлі) «квітчалися» у протилежному напрямку.
Така ж побудова й так званих чубатих вінків, композиційний акцент в яких був спереду. Залежно від призначення звитий вінок міг бути більш або менш нарядним і складним за конструкцією, а також робився з різних сортів живих (чорнобривців, рожі, васильків, маку, жоржини, барвінку) або штучних (воскових чи паперових) квітів, прикрашався сусальним золотом, пір'ям птахів, пофарбованим у яскраві кольори. Ззаду на спину вільно спускалися барвисті стрічки.
У тканні килимових виробів застосовують найрізноманітніші переплетення, які створюють красиву гру фактури. Перше й основне переплетення – полотняне, коли нитка утка через одну нитку основи перекриває її то зверху, то знизу, утворюючи дрібний рубчик. . Більший рубчик утворюється, якщо основу перекривати через кожні дві нитки. Використання кольорового утка створює гру двох кольорів у шаховому порядку. Якщо одну нитку утка темного кольору чергувати із світлою ниткою утка, то утворюються вертикальні смуги у вигляді стовпчиків.